Психологиня М. Франко розповіла про те, що боятись і впадати у заціпеніння під час війни — це нормально, що сенс можна знайти всюди — лише варто знати, як шукати, і про те, що українці впораються та стануть ще кращими.
В Україні — найбільша за минулі 80 років війна в Європі. Вона ще триває і нас ще не раз відкидатиме до гострих шокових реакцій — з кожною новою жахливою новиною. У цей момент пам’ятайте, що такі гострі реакції є нормальними, не треба себе звинувачувати в чомусь чи думати, що з вами щось не в порядку. Мантрою психологів зараз є слова «це нормальна реакція на ненормальну ситуацію».
Не треба до переживань через війну додавати ще й претензії до себе, до своєї реакції на новини. Не звинувачуйте себе — це не допоможе тому, що вже сталося, і не допоможе нам робити те, що від нас залежить.
Ключове — робити те, що можеш. Ми завжди можемо щось. Наприклад, підтримати близьких і спитати, як вони, допомогти їм подбати про ментальне здоров’я. Якщо у нас не вистачає ресурсу на інших, то берегти себе — це вже неоціненний вклад у здоров’я нації. Якщо ми починаємо по-трохи виходити з шоку і відновлюватись, це насправді означає, що ми вже щось робимо. Зло можна зупиняти двома способами — стримуванням насилля будь-якими засобами і продовженням життя. Маємо застосовувати обидва. Якщо ми вдома і доглядаємо за рослинами — ми робимо те, що від нас залежить.
Навіть у часі війни нам потрібен план на майбутнє. Це, перш за все, мають бути плани, пов’язані із собою, тому що наша задача — вийти з цієї війни людьми, стати більш людяними. Коли ми зберігаємо свою людяність — це вже дуже багато. Це той план, що залежить тільки від нас, адже в будь-якій ситуації ми можемо залишатись людиною. Це і може бути тим необхіднм сенсом для когось.
Ми всі є у стані стресу, він вже став хронічним. Хронічний стрес має руйнівну дію і по-трохи нас виснажує. Наші психологічні механізми захисту теж виснажуються, і ми вже не так вдало обираємо форму для розмови. Ми всі обпечені війною — хтось більше, хтось менше, але всі. Чия душа більше обпечена, той буде реагувати більш реактивно — витоншені, як обпечена шкіра, механізми захисту призводять до більшої емоційності. А кожен з нас емоційний і чутливий по-різному.
Тому я рекомендую перейти до стосунку без оцінювання і засудження. Ми маємо обирати дистанцію, з якої можемо з людьми комунікувати — немає поганих людей, є погано обрана дистанція. Зараз маємо розвивати толерантність один до одного, щоб наші стосунки збереглися.
Про те, що ми не маємо сил чи бажання спілкуватись, що нам це важко, потрібно говорити. Коли ми хворіємо, то повідомляємо про це рідних і колег на роботі, це нормально — сказати, що у мене вірус і я не хочу тебе заражати. Тут так само — мені важко спілкуватись і я не хочу хвилюватись, мені потрібно трохи побути наодинці. Ми маємо говорити про себе — «знаєш, я би дуже хотіла, але я не можу» — і додати причину у належній формі.
Нам важливо справлятись з гострим стресом. Травматична подія — масштабна, раптова і така, що перевищує можливості людини справитись. Та не подія визначає, чи унаслідок у людини буде травма. Це залежить від того, як ми справимось з цією ситуацією. Хороші способи — підтримувати себе, один одного, дбати про дітей, про економіку, робити те, після чого ми можемо сказати «гей, я змогла / зміг із цим справитись!».
Після таких подій ми почнемо більше цінувати життя. А якщо ми будемо тішитися життю ще більше, це буде так зване посттравматичне зростання, а не психотравма. Ми станемо ще більш людяними, більш мудрими
Статистика говорить, що незважаючи на жах, силу і негатив події, більшість людей відновлюються природно і спонтанно — це до 80%. Навіть якщо психологи ніяк не втручаються в процес. Наша психіка має природний механізм відновлення. Тому наша задача — допомагати собі, допомагати близьким, щоб ми могли справитись із ситуацією у найкращий спосіб.
Джерело: https://zaxid.net/reaktsiya_na_viynu_naslidki_rozmova_psihologom_poradi_n1540757
